«Носоріг» і його бойові будні
Кілька днів тому комроти однієї з механізованих бригад старший лейтенант Олександр на псевдо «Носоріг» залишив південь України та у складі свого підрозділу вирушив на інший небезпечний напрямок фронту. Позаду залишилося понад вісім місяців важких боїв та утримання оборони на межі Миколаївської та Херсонської областей: успіхи, перемоги і біль від втрати бойових товаришів. Попереду — знов війна з усією своєю трагічною реальністю й підступністю.
Олександр до нових важких випробувань готовий. Він — людина військова та стійка. З дитинства волів стати офіцером, реалізувавши свою мрію вступом до військового вишу. Але через певні обставини за два роки після випуску звільнився, і ось за двадцять років знову повернувся на службу. 44-річний чоловік сьогодні знов у строю задля того, аби бити й гнати з рідної землі російських окупантів. Його найзаповітніша мрія — зробити все, щоб його країна знов стала мирною, вільною та процвітаючою, і заради цього він за ціною не постоїть.
Відклав у бік вимірювальну рулетку та пішов на фронт добровольцем
Тоді, вже в далекому 1995-му, переглядаючи документальні й художні кінострічки про Другу світову війну, він навіть уявити собі не міг, що і сам сповна сьорбне горя й поневірянь, опинившись на іншій, але такій же безжалісній війні. Та компанія в юнацькому віці в нього була така, що всі друзі ставили собі високу планку, разом хотіли обрати справжню чоловічу професію. Так воно після закінчення 11 класу і сталося: всі п’ятеро вступили у військові виші. Віктор і Сашко пішли навчатися на танкіста, ще один Сашко — на зв’язківця, Сергій — на сухопутника, а Олександр вступив до Військового інституту Національної гвардії України в Харкові.
Офіцерські погони він отримав за чотири роки, влітку 1999-го, обійнявши посаду командира взводу однієї із частин, дислокованих на Житомирщині. Невдовзі його перевели до Білої Церкви, а Нацгвардія, як військове формування, взагалі припинила своє існування.
— Порівняно з вітчизняним військом Нацгвардія в ті часи виділялася в кращий бік. Порядку там було більше. Це стосується й бойового вишколу, й фінансування та матеріально-технічного забезпечення. Тож із розформуванням цієї структури вирішив і сам звільнитися. Не можу сказати, що через те дуже шкодував. Але, коли в лютому російські загарбники розв’язали проти нас повномасштабну війну, відразу пішов на фронт добровольцем, — розповів командир роти з позивним «Носоріг».
У цивільному житті Олександр не розгубився і не бідував. Мешкати залишився в Білій Церкві, де закінчував військову службу. Тривалий час працював бригадиром монтажної бригади зі встановлення металопластикових вікон. Сам навчився цій справі, а необхідні задатки та здібності для оволодіння професією в нього були: вміння зосереджуватися, старанність та добре розвинений окомір. Він допомагав людям робити їхні будинки більш затишними, світлими та теплими. Але з початком широкомасштабного російського вторгнення відклав у бік вимірювальну рулетку та весь свій монтажний інструмент і пішов на фронт добровольцем.
Бойове хрещення прийняв на Київщині
Чи важко було знову повертатися до строю після понад 20-річної перерви у військовій службі?
— Звісно, непросто. Тим більш, що сталося це під час війни. А що робити, треба ж комусь захищати Батьківщину! І хто це має робити, як не я — офіцер. Тому вже 27 лютого був призначений на посаду командира взводу бригади, в якій служу й нині. А розпочав свій бойовий шлях на Київщині, яку в перші дні свого вторгнення понад усе намагався захопити ворог, — каже ротний «Носоріг».
Так, його бойове хрещення відбулося в березні під час оборони одного із населених пунктів, розташованих на межі Київської та Житомирської областей. Прямих зіткнень із ворогом там було небагато, а от з артилерії противник гатив майже безперервно.
Вистояли, не пропустили загарбників підлеглі старшого лейтенанта Олександра. А після того, як ворог панічно відступив з Київщини та інших північних регіонів України, бригаду, у складі якої воює «Носоріг», перевели на південний напрямок. Сам офіцер вже за місяць після призову став виконувати обов’язки командира роти. А невдовзі обійняв посаду штатного комроти, отримавши від попереднього командира в підпорядкування як особовий склад підрозділу, так і в спадщину його позивний.
Так і воював з квітня до кінця грудня цей грамотний і сміливий офіцер, тримаючи оборону на південній лінії фронту. І не лише тримаючи, а й здійснюючи зухвалі та злагоджені контрнаступи на позиції противника.
Нічна переправа та бій за Андріївку
За словами ротного командира, за ці понад десять місяців широкомасштабної війни проти російських загарбників найважче було в липні в районі села Андріївка, що на Херсонщині.
Цей населений пункт був захоплений рашистами, а щоб вибити ворога звідти, треба було подолати водну перешкоду. Як переправитися туди та водночас бути не поміченими противником? Здавалося, зробити це було неможливо. Але не для наших воїнів. Вони змогли!
Ротний та інші офіцери все прорахували. І вночі, коли лише місяць іноді освічував шлях, піхотинці групами по кілька осіб на гумовому човні максимально приховано долали річку та висаджувалися на березі села.
А потім був бій — штурм ворожих позицій та хаотичний відступ рашистів.
Згодом загарбники намагалися туди повернутися, але марно. Упродовж місяця наші воїни мужньо утримували Андріївку. Зі всіх боків по них працювала ворожа артилерія, застосовувалися танки, авіація.
— Фактично ми опинилися в оточенні. Якщо і відступати, то робити це можна було лише через річку, під щільним вогнем противника. Але протрималися під цими постійними обстрілами, дочекалися, поки підтягнулися наші фланги, перетворюючи окупантів на «двохсоті» та «трьохсоті» вантажі — розповів Олександр.
Поранений і контужений він дивиться в майбутнє з оптимізмом
Мужніли, загартовувалися в боях, перебуваючи на «нулі» та ведучі контактні бої з ворогом, і сам комроти, і його підлеглі. І в ротного завжди турбот було безліч. Він майже завжди був «на колесах», постійно об’їжджаючи позиції бойових товаришів та ставлячи їм завдання, які негайно треба вирішувати тут і зараз.
У вересні під час одного з таких переміщень між позиціями не пожалів шалений артилерійський снаряд і Олександра. Звично для себе він сидів на броні, і саме цієї миті пролунав потужний вибух із САУ…
— У підсумку я дістав осколкове поранення в спину й контузію. Але головне, що залишився живий та, як кажуть, знов готовий до бою! — висловився комроти.
Він зустрів ворога на Київщині, нещадно бив його на півдні, а кілька днів тому вирушив на інший важливий напрямок боротьби з російськими агресорами — туди, де сьогодні дуже «гаряче» і де мужньо тримають оборони найкращі сини й доньки України. Після понад 20-річної перерви Олександр знов у строю збройних захисників своєї Батьківщини. Поранений і контужений він дивиться в майбутнє з оптимізмом і переконаний, що ворог не пройде. А вдома його чекають дружина, донька-студентка медичного університету та 9-річний син-школяр. Він повернеться до них після закінчення війни — втомлений, але з відчуттям виконаного обов’язку. І знову допомагатиме робити в оселях людей затишок і тепло . А, можливо, залишиться служити у війську. Після нашої перемоги Олександр вирішить, що йому робити далі. Перемоги, яку він разом зі своїми бойовими товаришами наближає день за днем, очищаючи нашу землю від клятих російських загарбників.
Фото з особистого архіву Олександра
Вячеслав Діордієв
Кореспондент АрміяInform